Meus Amigos, depois de muito tempo, o texto não terá foto porque nem sei o que botar aqui. Mais uma vez, precisei parar com o blog por um tempo. E precisei parar porque fiz uma cirurgia de raspagem na urétra. Botando vocês na história: por causa da deficiência física, eu sempre fiz muito xixi. Sempre brinco, dizendo que faço mais xixi do que mulher. E, claro, agora tem a questão da idade. Afinal, vou fazer 51 anos daqui a alguns dias.
Fiz essa cirurgia de raspagem na urétra e foi muito complicado o meu pós-operatório. A cirurgia foi às 16h30min de uma terça-feira. Quando acordei, perguntei para a enfermeira, na sala de recuperação, que horas eram. Ela me disse: seis e meia. Eu achava que era 18h30min. Resposta dela: não. São 6h30min de quarta-feira. Eu tinha dormido 14 horas seguidas. Segundo me disseram, tive uma reação alérgica e fiquei com o corpo vermelho. Me deram um anti-alérgico e apaguei. Minha mãe veio falar comigo, perguntou se eu queria água, disse que sim mas não lembro nada disso.
Fui para o quarto às 8h30min, tava com prisão de ventre e a droga da sonda do soro entupia toda hora.O meu médico disse que as sondas do hospital não eram boas. Eu urrava de dor. E olha que tenho boa resistência a dor. Meu companheiro de quarto, um senhor de 70 anos com linfoma, sofreu comigo. Depois, uma enfermeira me alertou de que o soro não podia parar de pingar na sonda. Isso resolvido, a situação começou a melhorar.
Na quinta, o meu urologista disse que eu estava bem e que queria me dar alta na sexta mas, para isso acontecer, eu precisava começar a retomar minha vida normal e tomar banho, andar, etc.. Tomei banho, estourou um coágulo (foi o que me disseram) e quase desmaiei. Depois disso, não saí mais da cama até ir embora do hospital.
No dia seguinte, a mãe e a Dé foram me visitar e ficaram atè às 17h20min, 17h30min (o médico me disse que viria às 17h). Elas foram embora e ele apareceu, me liberando pra ir pra casa (aliás, pela primeira vez na vida, fiquei mais de uma dia internado num hospital. Foram quatro.).. Fiquei feliz, óbvio. Em casa, passei a usar o banheiro constantemente e, depois, piorou: eu não conseguia controlar mais minha urina, coisa de que não lembro do médico ter avisado de que poderia acontecer. Além disso, tinha as dores. Comecei a usar fraldas.
Conversei com o médico, através da secretária dele, e ele me tranquilizou: disse que tudo estava dentro da normalidade. E, realmente, a situação está melhorando aos poucos. Não tenho mais dor, o controle da urina tá melhorando (ainda que hoje tenha encharcado minha cama de xixi. Foi horrível) e já voltei ao trabalho. Ainda tenho que tomar cuidado por mais um mês, aproximadamente, mas estou evoluindo. Foi um processo complicado, o pior pós-operatório da minha vida mas vou me recuperar bem.
English:
My friends, after a long time, the text will not have a photo because I don't even know what to put here. Once again, I had to stop blogging for a while. And I had to stop because I had a urethral scraping surgery. To tell you all about it: because of my physical disability, I've always peed a lot. I always joke, saying that I pee more than women. And, of course, now there's the issue of age. After all, I'll be 51 in a few days.
I had this urethral scraping surgery and my post-operative period was very complicated. The surgery was at 4:30 p.m. on a Tuesday. When I woke up, I asked the nurse in the recovery room what time it was. She told me: six thirty. I thought it was 6:30 p.m. Her answer: no. It's 6:30 a.m. on Wednesday. I had slept 14 hours straight. According to what they told me, I had an allergic reaction and my body turned red. They gave me an anti-allergy medication and I passed out. My mother came to talk to me, asked if I wanted water, I said yes, but I don't remember anything about it.
I went to my room at 8:30 am, I was constipated and the damn IV tube kept getting clogged. My doctor said that the hospital tubes weren't good. I was screaming in pain. And I have a good resistance to pain. My roommate, a 70-year-old man with lymphoma, suffered with me. Later, a nurse warned me that the IV tube couldn't stop dripping. That resolved, the situation started to improve.
On Thursday, my urologist said that I was fine and that he wanted to discharge me on Friday, but for that to happen, I needed to start getting back to my normal life and taking showers, walking, etc. I took a shower, a clot broke (that's what they told me) and I almost passed out. After that, I didn't get out of bed until I left the hospital.
The next day, my mother and Dé came to visit me and stayed until 5:20 or 5:30 p.m. (the doctor told me he would come at 5 p.m.). They left and he showed up, letting me go home (in fact, for the first time in my life, I was hospitalized for more than one day. It was four.). I was happy, obviously. At home, I started using the bathroom constantly, and then things got worse: I couldn't control my urine anymore, something I don't remember the doctor warning me about. In addition, I had pain. I started wearing diapers.
I spoke to the doctor through his secretary, and he reassured me: he said everything was normal. And, really, the situation is slowly improving. I no longer have pain, my urine control is improving (although today I soaked my bed with pee. It was horrible) and I'm back to work. I still have to be careful for another month or so, but I'm getting better. It was a complicated process, the worst post-operative period of my life, but I will recover well.
German:
Meine Freunde, nach langer Zeit hat der Text kein Foto mehr, weil ich nicht einmal weiß, was ich hier einfügen soll. Wieder einmal musste ich für eine Weile mit dem Bloggen aufhören. Und ich musste aufhören, weil ich mich einer Harnröhrenentfernung unterzogen hatte. Zur Erinnerung: Aufgrund meiner körperlichen Behinderung habe ich immer viel gepinkelt. Ich scherze immer, dass ich mehr pinkle als Frauen. Und jetzt ist da natürlich noch die Frage des Alters. Schließlich werde ich in ein paar Tagen 51.
Ich hatte diese Operation zur Harnröhrenentfernung und die Zeit nach der Operation war sehr kompliziert. Die Operation fand an einem Dienstag um 16:30 Uhr statt. Als ich aufwachte, fragte ich die Krankenschwester im Aufwachraum, wie spät es sei. Sie sagte mir: halb sechs. Ich dachte, es wäre 18:30 Uhr. Ihre Antwort: Nein. Es ist Mittwoch, 6:30 Uhr. Ich hatte 14 Stunden am Stück geschlafen. Wie mir gesagt wurde, hatte ich eine allergische Reaktion und mein Körper wurde rot. Sie gaben mir ein Antiallergikum und ich wurde ohnmächtig. Meine Mutter kam, um mit mir zu reden, fragte, ob ich Wasser wollte, ich sagte ja, aber ich kann mich an nichts mehr erinnern.
Ich ging um 8:30 Uhr ins Zimmer, hatte Verstopfung und der blutige Serumschlauch verstopfte ständig. Mein Arzt sagte, dass die Schläuche im Krankenhaus nicht in Ordnung seien. Ich heulte vor Schmerz. Und ich habe eine gute Schmerzresistenz. Mein Mitbewohner, ein 70-jähriger Mann mit Lymphom, litt mit mir. Danach warnte mich eine Krankenschwester, dass das Serum nicht aufhören könne, in die Sonde zu tropfen. Nachdem das geklärt war, begann sich die Situation zu verbessern.
Am Donnerstag sagte mein Urologe, dass es mir gut gehe und dass er mich am Freitag entlassen wolle, aber damit das geschehen könne, müsste ich mein normales Leben wieder aufnehmen und duschen, spazieren gehen usw. Ich habe geduscht, ein Blutgerinnsel brach aus (so sagten sie es mir) und ich wäre fast ohnmächtig geworden. Danach bin ich nicht mehr aufgestanden, bis ich das Krankenhaus verlassen habe.
Am nächsten Tag kamen meine Mutter und Dé zu Besuch und blieben bis 17:20 Uhr, 17:30 Uhr (der Arzt sagte mir, er würde um 17:00 Uhr kommen). Sie gingen und er erschien und entließ mich, nach Hause zu gehen (tatsächlich wurde ich zum ersten Mal in meinem Leben länger als einen Tag in ein Krankenhaus eingeliefert. Es war vier...). Ich war offensichtlich glücklich. Zu Hause fing ich an, ständig auf die Toilette zu gehen, und dann wurde es schlimmer: Ich konnte meinen Urin nicht mehr kontrollieren, etwas, von dem ich mich nicht erinnern kann, dass der Arzt mich gewarnt hatte, könnte passieren. Darüber hinaus gab es Schmerzen. Ich fing an, Windeln zu benutzen.
Ich habe über seine Sekretärin mit dem Arzt gesprochen und er hat mich beruhigt: Er sagte, dass alles im Normbereich sei. Und tatsächlich verbessert sich die Situation langsam. Ich habe keine Schmerzen mehr, meine Urinkontrolle verbessert sich (obwohl ich heute mein Bett mit Natursekt durchnässt habe. Es war schrecklich) und ich bin wieder an der Arbeit. Ich muss noch etwa einen Monat vorsichtig sein, aber ich mache Fortschritte. Es war ein komplizierter Prozess, die schlimmste postoperative Phase meines Lebens, aber ich werde mich gut erholen.
Ukrainian:
Друзі, після довгого часу в тексті не буде фото, тому що я навіть не знаю, що тут поставити. Мені знову довелося на деякий час припинити ведення блогу. І мені довелося зупинитися, тому що мені зробили операцію з вишкрібання уретри. Вставляючи вас у історію: через мою фізичну ваду я завжди багато мочився. Я завжди жартую, що мочу більше, ніж жінки. І, звісно, зараз постає питання віку. Зрештою, через кілька днів мені виповниться 51 рік.
Мені робили операцію по вишкрібання уретри, післяопераційний період був дуже складним. Операція була о 16:30 у вівторок. Коли я прокинувся, я запитав медсестру в палаті реанімації, котра година. Вона мені сказала: пів на шосту. Я думав, що зараз 6:30 вечора. Її відповідь: ні. Зараз 6:30 ранку в середу. Я спав 14 годин поспіль. Як мені сказали, у мене була алергічна реакція, тіло почервоніло. Мені дали протиалергічний препарат, і я знепритомнів. Мама прийшла поговорити зі мною, запитала, чи хочу я води, я сказав, що так, але нічого про це не пам’ятаю.
Я пішов у палату о 8:30 ранку, у мене був запор, а пробірка з сироваткою крові постійно забивалася. Мій лікар сказав, що пробірки в лікарні погані. Я завив від болю. І я маю хорошу стійкість до болю. Разом зі мною страждав мій сусід по кімнаті, чоловік 70 років, хворий на лімфому. Після цього медсестра попередила мене, що сироватка не може перестати капати в зонд. Як тільки це було вирішено, ситуація почала покращуватися.
У четвер мій уролог сказав, що зі мною все гаразд і він хоче виписати мене в п'ятницю, але щоб це сталося, мені потрібно почати жити нормальним життям і прийняти душ, погуляти і т. д. Я прийняла душ, згусток спалахнув (це те, що вони мені сказали), і я ледь не втратив свідомість. Після цього я не вставала з ліжка, поки не вийшла з лікарні.
Наступного дня моя мама та Де приїхали мене відвідати і залишилися до 17:20, 17:30 (лікар сказав мені, що він прийде о 17:00). Вони пішли, і він з'явився, відпустив мене додому (справді, вперше в житті я пролежав у лікарні більше доби. Було чотири...) Я був щасливий, очевидно. Вдома я почав постійно ходити в туалет, а потім стало гірше: я більше не міг контролювати сечу, могло статися щось, про що я не пам’ятаю, щоб мене попереджав лікар. Крім того, був біль. Почала користуватися підгузками.
Я спілкувався з лікарем через його секретаря, і він мене заспокоїв: мовляв, усе в межах норми. І справді, ситуація потихеньку покращується. Мене більше не болить, мій контроль сечовипускання покращився (хоча сьогодні я промочив своє ліжко сечою. Це було жахливо), і я повернувся до роботи. Мені все ще потрібно бути обережним ще місяць або близько того, але я роблю прогрес. Це був складний процес, найгірший післяопераційний період у моєму житті, але я добре відновлюся.
Russian:
Друзья мои, спустя долгое время в тексте не будет фотографии, потому что я даже не знаю, что сюда поставить. И снова мне пришлось на время прекратить вести блог. И мне пришлось остановиться, потому что мне сделали операцию по выскабливанию уретры. Добавляю вас к истории: из-за моей физической инвалидности я всегда много писал. Я всегда шучу, что писаю больше, чем женщины. И, конечно, теперь возникает вопрос возраста. В конце концов, через несколько дней мне исполнится 51 год.
Мне сделали операцию по выскабливанию уретры, и мой послеоперационный период был очень сложным. Операция была в 16:30 во вторник. Проснувшись, я спросил медсестру в послеоперационной палате, который час. Она сказала мне: полшестого. Я думал, что это было 18:30. Ее ответ: нет. Сейчас 6:30 утра, среда. Я спал 14 часов подряд. Как мне сказали, у меня возникла аллергическая реакция, и мое тело покраснело. Мне дали противоаллергическое лекарство, и я потерял сознание. Мама пришла поговорить со мной, спросила, хочу ли я воды, я сказала да, но ничего об этом не помню.
Я пошел в палату в 8:30 утра, у меня был запор, и пробирка с кровавой сывороткой все время забивалась. Мой врач сказал, что пробирки в больнице не в порядке. Я взвыл от боли. И у меня хорошая устойчивость к боли. Вместе со мной страдал мой сосед по комнате, 70-летний мужчина с лимфомой. После этого медсестра предупредила меня, что сыворотка не может перестать капать в зонд. Как только это было решено, ситуация начала улучшаться.
В четверг мой уролог сказал, что со мной все в порядке и он хочет меня выписать в пятницу, но для этого мне нужно начать возвращаться к нормальной жизни и принимать душ, гулять и т. д. Я приняла душ, тромб вспыхнуло (так мне сказали) и я чуть не потерял сознание. После этого я не вставал с постели, пока не вышел из больницы.
На следующий день моя мама и Де пришли ко мне в гости и оставались до 17:20, 17:30 (доктор сказал мне, что придет в 17:00). Они ушли, и он появился, отпустив меня домой (на самом деле, впервые в жизни я лежал в больнице больше суток. Было четыре...).. Я был рад, очевидно. Дома я начала постоянно ходить в туалет, а потом стало еще хуже: я больше не могла контролировать мочу, не помню, чтобы врач предупреждал меня о чем-то. Более того, была боль. Я начала пользоваться подгузниками.
Я разговаривал с врачом через его секретаря, и он меня успокоил: сказал, что все в пределах нормы. И действительно, ситуация потихоньку улучшается. У меня больше нет боли, мой контроль мочеиспускания улучшается (хотя сегодня я облил постель мочой. Это было ужасно), и я вернулся к работе. Мне все еще придется быть осторожным еще месяц или около того, но я добиваюсь прогресса. Это был сложный процесс, худший послеоперационный период в моей жизни, но я хорошо поправлюсь.
Spanish:
Amigos míos, después de mucho tiempo, el texto no tendrá foto porque no sé ni qué poner aquí. Una vez más, tuve que dejar de escribir en el blog por un tiempo. Y tuve que parar porque me sometieron a una cirugía de raspado de uretra. Ponéndote en la historia: por mi discapacidad física, siempre oriné mucho. Siempre bromeo diciendo que orino más que las mujeres. Y, por supuesto, ahora está la cuestión de la edad. Después de todo, dentro de unos días cumpliré 51 años.
Me hicieron esta cirugía de raspado de uretra y mi postoperatorio fue muy complicado. La cirugía fue a las 4:30 pm de un martes. Cuando me desperté, le pregunté a la enfermera de la sala de recuperación qué hora era. Ella me dijo: las seis y media. Pensé que eran las 6:30 pm. Su respuesta: no. Son las 6:30 am del miércoles. Había dormido 14 horas seguidas. Según me dijeron, tuve una reacción alérgica y mi cuerpo se puso rojo. Me dieron un medicamento antialérgico y me desmayé. Mi madre vino a hablar conmigo, me preguntó si quería agua, le dije que sí pero no recuerdo nada.
Fui a la habitación a las 8:30 am, estaba estreñida y el tubo de suero con sangre se seguía tapando. Mi médico dijo que los tubos en el hospital no estaban bien. Aullé de dolor. Y tengo buena resistencia al dolor. Mi compañero de cuarto, un hombre de 70 años con linfoma, sufrió conmigo. Después, una enfermera me advirtió que el suero no podía dejar de gotear en la sonda. Una vez resuelto esto, la situación empezó a mejorar.
El jueves mi urólogo dijo que estaba bien y que quería darme el alta el viernes, pero para eso necesitaba empezar a hacer vida normal y ducharme, caminar, etc. Estalló (fue lo que me dijeron) y casi me desmayo. Después de eso, no me levanté de la cama hasta que salí del hospital.
Al día siguiente, mi madre y Dé vinieron a visitarme y se quedaron hasta las 17:20, 17:30 (el médico me dijo que vendría a las 17:00). Se fueron y apareció él, soltándome para irme a casa (de hecho, por primera vez en mi vida estuve ingresada en un hospital más de un día. Eran cuatro…).. Estaba feliz, obviamente. En casa comencé a ir al baño constantemente y luego empeoró: ya no podía controlar mi orina, algo que no recuerdo que me advirtiera el médico que podía pasar. Además, había dolor. Empecé a usar pañales.
Hablé con el médico, a través de su secretaria, y me tranquilizó: dijo que todo estaba dentro de lo normal. Y, de hecho, la situación está mejorando lentamente. Ya no tengo dolor, mi control de orina está mejorando (aunque hoy empapé mi cama con pis. Fue horrible) y ya estoy de vuelta en el trabajo. Todavía tengo que tener cuidado durante un mes más o menos, pero estoy progresando. Fue un proceso complicado, el peor postoperatorio de mi vida, pero me recuperaré bien.
Italian:
Amici miei, dopo tanto tempo il testo non avrà più la foto perché non so nemmeno cosa mettere qui. Ancora una volta ho dovuto smettere di scrivere sul blog per un po'. E ho dovuto fermarmi perché ho subito un intervento di raschiamento dell'uretra. Per inserirti nella storia: a causa della mia disabilità fisica, ho sempre fatto molta pipì. Scherzo sempre dicendo che faccio pipì più delle donne. E, naturalmente, ora c'è la questione dell'età. Dopotutto, tra pochi giorni compirò 51 anni.
Ho subito questo intervento di raschiamento dell'uretra e il mio periodo postoperatorio è stato molto complicato. L'intervento è avvenuto alle 16:30 di martedì. Quando mi sono svegliato, ho chiesto all'infermiera nella sala risveglio che ore fossero. Mi ha detto: sei e mezza. Pensavo fossero le 18:30. La sua risposta: no. Sono le 6:30 di mercoledì. Avevo dormito 14 ore di fila. Secondo quanto mi è stato detto, ho avuto una reazione allergica e il mio corpo è diventato rosso. Mi hanno dato un farmaco antiallergico e sono svenuto. Mia madre è venuta a parlarmi, mi ha chiesto se volevo dell'acqua, ho detto di sì ma non ricordo niente.
Sono andato nella stanza alle 8:30, ero stitico e la provetta del siero sanguinante continuava a intasarsi. Il mio medico ha detto che le provette dell'ospedale non erano buone. Ho urlato di dolore. E ho una buona resistenza al dolore. Il mio compagno di stanza, un uomo di 70 anni affetto da linfoma, ha sofferto con me. Successivamente un’infermiera mi ha avvertito che il siero non riusciva a smettere di gocciolare nella sonda. Una volta risolto questo problema, la situazione cominciò a migliorare.
Giovedì il mio urologo ha detto che stavo bene e che voleva dimettermi venerdì, ma perché ciò accadesse era necessario che riprendessi la mia vita normale e facessi una doccia, camminassi, ecc. è scoppiato (così mi hanno detto) e sono quasi svenuto. Dopodiché non mi sono alzato dal letto finché non ho lasciato l'ospedale.
Il giorno dopo, mia madre e Dé sono venuti a trovarmi e sono rimasti fino alle 17,20, 17,30 (il medico mi ha detto che sarebbe venuto alle 17). Se ne sono andati ed è apparso lui, lasciandomi andare a casa (infatti, per la prima volta nella mia vita, sono stato ricoverato in ospedale per più di un giorno. Erano quattro...).. Ero felice, ovviamente. A casa ho iniziato ad usare costantemente il bagno e poi la situazione è peggiorata: non riuscivo più a controllare l'urina, poteva succedere qualcosa di cui non ricordo che il medico mi avesse avvertito. Inoltre c'era dolore. Ho iniziato a usare i pannolini.
Ho parlato con il medico, tramite la sua segretaria, e lui mi ha rassicurato: ha detto che tutto rientra nei limiti. E, in effetti, la situazione sta lentamente migliorando. Non ho più dolori, il controllo delle urine sta migliorando (anche se oggi ho inzuppato il letto di pipì. È stato orribile) e sono tornata al lavoro. Dovrò stare attento ancora per un altro mese circa, ma sto facendo progressi. È stato un processo complicato, il peggior periodo postoperatorio della mia vita, ma mi riprenderò bene.
French:
Mes amis, après un long moment, le texte n'aura plus de photo car je ne sais même pas quoi mettre ici. Encore une fois, j’ai dû arrêter de bloguer pendant un moment. Et j’ai dû arrêter parce que j’ai subi une opération de grattage de l’urètre. Je vous mets dans l'histoire : à cause de mon handicap physique, j'ai toujours beaucoup fait pipi. Je plaisante toujours en disant que je fais pipi plus que les femmes. Et bien sûr, se pose désormais la question de l’âge. Après tout, je vais avoir 51 ans dans quelques jours.
J'ai subi cette opération de grattage de l'urètre et ma période postopératoire a été très compliquée. L'opération a eu lieu un mardi à 16h30. Quand je me suis réveillé, j'ai demandé à l'infirmière de la salle de réveil quelle heure il était. Elle m'a dit : six heures et demie. Je pensais qu'il était 18h30. Sa réponse : non. Il est 6h30 mercredi. J'avais dormi 14 heures d'affilée. D’après ce qu’on m’a dit, j’ai eu une réaction allergique et mon corps est devenu rouge. Ils m'ont donné un médicament anti-allergique et je me suis évanoui. Ma mère est venue me parler, m'a demandé si je voulais de l'eau, j'ai dit oui mais je ne m'en souviens de rien.
Je suis allé dans la chambre à 8h30, j'étais constipé et le tube de sérum sanglant se bouchait constamment. Mon médecin a dit que les tubes de l'hôpital n'étaient pas bons. J'ai hurlé de douleur. Et j'ai une bonne résistance à la douleur. Mon colocataire, un homme de 70 ans atteint d'un lymphome, a souffert avec moi. Par la suite, une infirmière m'a prévenu que le sérum ne pouvait pas s'arrêter de couler dans la sonde. Une fois ce problème résolu, la situation a commencé à s’améliorer.
Jeudi, mon urologue m'a dit que j'allais bien et qu'il voulait me faire sortir vendredi, mais pour que cela se produise, je devais reprendre ma vie normale et prendre une douche, marcher, etc. J'ai pris une douche, un caillot a éclaté (c'est ce qu'ils m'ont dit) et j'ai failli m'évanouir. Après cela, je ne me suis levé du lit qu'après avoir quitté l'hôpital.
Le lendemain, ma mère et Dé sont venus me rendre visite et sont restés jusqu'à 17h20, 17h30 (le médecin m'a dit qu'il viendrait à 17h). Ils sont partis et il est apparu, me laissant rentrer chez moi (en fait, pour la première fois de ma vie, j'ai été hospitalisé pendant plus d'une journée. Il était quatre heures...). J'étais heureux, évidemment. À la maison, j'ai commencé à aller constamment aux toilettes, puis la situation a empiré : je ne pouvais plus contrôler mon urine, quelque chose dont je ne me souviens pas que le médecin m'avait prévenu pourrait arriver. En plus, il y avait de la douleur. J'ai commencé à utiliser des couches.
J'ai parlé au médecin, par l'intermédiaire de sa secrétaire, et il m'a rassuré : il m'a dit que tout était dans les limites de la normale. Et effectivement, la situation s’améliore lentement. Je n'ai plus mal, mon contrôle urinaire s'améliore (même si aujourd'hui j'ai trempé mon lit de pipi. C'était horrible) et je retourne au travail. Je dois encore faire attention pendant environ un mois, mais je fais des progrès. Ce fut un processus compliqué, la pire période postopératoire de ma vie, mais je vais bien m'en remettre.
Chinese:
我的朋友们，过了很长一段时间，文字就没有照片了，因为我什至不知道这里该放什么。我再次不得不暂时停止写博客。我不得不停下来，因为我做了尿道刮擦手术。把你放进故事里：因为我身体的残疾，我总是尿得很多。我总是开玩笑说我尿尿的次数比女人还多。当然，现在还有年龄问题。毕竟再过几天我就51岁了。
我做了这个尿道刮除手术，术后的情况非常复杂。手术于周二下午 4:30 进行。当我醒来时，我问恢复室的护士现在几点了。她告诉我：六点半。我以为现在是下午 6 点 30 分。她的回答是：不。现在是星期三早上 6:30。我已经连续睡了14个小时。据我说，我有过敏反应，身体变红。他们给了我抗过敏药物，然后我就昏倒了。我妈妈过来跟我说话，问我要不要水，我说要，但我什么都不记得了。
我早上8:30去房间，我便秘了，血血清管一直堵塞。我的医生说医院的管子不好。我痛苦地嚎叫。而且我对疼痛有很好的抵抗力。我的室友是一位70岁的淋巴瘤患者，他和我一起受苦。随后，一名护士警告我，血清不停地滴入探头中。问题解决后，情况开始好转。
周四，我的泌尿科医生说我很好，他想在周五让我出院，但要做到这一点，我需要开始恢复正常生活，洗澡、散步等。我洗了个澡，出现了血块爆发了（这是他们告诉我的），我几乎昏倒了。之后，直到出院我才下床。
第二天，我妈妈和Dé来看我，一直待到下午5点20分、下午5点30分（医生告诉我他下午5点来）。他们走了，他出现了，让我回家了（事实上，这是我一生中第一次住院超过一天。那是四点……）.. 显然，我很高兴。在家里，我开始经常使用卫生间，然后情况变得更糟：我无法再控制尿液，我不记得医生警告过我可能会发生这种情况。此外，还有疼痛。我开始使用尿布。
我通过他的秘书与医生交谈，他向我保证：他说一切都在正常范围内。事实上，情况正在慢慢改善。我不再感到疼痛，我的尿液控制能力正在改善（尽管今天我的床被尿浸湿了。这太可怕了），我又回到了工作岗位。我还得小心一个月左右，但我正在取得进展。这是一个复杂的过程，是我一生中最糟糕的术后时期，但我会恢复得很好。
Postagens
